Коли світська людина чує слово “черниця”, то зазвичай уявляє собі стареньку бабусю в чорному, маленьку, худеньку, неусміхнену, тілом і душею далеку від звичайної повсякденності.
Матінка Серафима (у світі її звали Надія Шевчик) ніби створена для того, щоб спростувати таке припущення. Правильніше буде сказати – вона сама себе створила. Посудіть самі – письменниця, історик, депутат міськради, дипломатична людина, просто приємна у спілкуванні жінка. Як їй вдається поєднувати все це з духовним лідерством? Більше на odessitka.info
Від послушниці до ігумені
Батьки Надії жили на Черкащині, куди переїхали з Владивостока невдовзі після її народження. Працювали в колгоспі, були людьми простими та релігійними. Тому коли у 16 років їхня донька повідомила про те, що хоче присвятити своє життя Божому служінню – перешкоджати не стали.
Благословення на чернецтво та ім’я Серафима дівчина отримала від старців у Почаєві. Потім 11 років несла послух у Києво-Покровському монастирі під наглядом ігумені Маргарити.
Складнощів у юних черниць вистачало. Для того, щоб уберегти їх від радянських правоохоронців, ігуменя приймала дівчат на роботу – куховарками, прибиральницями, двірниками. Дармоїдство переслідувалося за законом. Неробами юних послушниць назвати було б несправедливо, але такими були реалії часу. Тих, хто не мав прописки, ховала від партійних комісій, які регулярно навідувалися до монастиря.
Серафима згадує, що проблеми були не лише з владою. Старі черниці, що жили в монастирі роками, часто дивилися на молоде покоління незадоволено, їхня поведінка була їм не завжди зрозуміла. Наприклад – як можна посміхатися, йдучи вулицею. Дівчата теж не завжди були згодні з думкою стариць, проте виявляли до них щиру повагу. Намагалися надати посильну фізичну допомогу тим, хто мав слабке здоров’я. Адже за плечима старих черниць був довгий шлях непростого аскетичного життя. А у дівчат все тільки починалося.
Щоправда, відкритих конфліктів ніколи не було, оскільки настоятелька могла запросто вигнати сперечальницю з монастиря. Але й мудрими порадами завжди молоді допомагала.
Відродження монастиря
1992 року в Одесі почали відроджувати Архангело-Михайлівський монастир. До цього часу в його будинках розташовувався туберкульозний диспансер. Матінка Серафима була тут із самого початку робіт. Працювала нарівні з іншими черницями. Разом відновлювали келії, упорядковували територію. Храм тут довелося буквально створювати наново.
З 1995-го Серафима – незмінна настоятелька найстарішого в Одесі Свято- Архангело-Михайлівського жіночого монастиря.
Стараннями матінки Серафими в монастирі було відкрито чотири жіночі відділення семінарії: золотошвейна майстерня, де вишивають неземної краси ікони, швейне – тут шиють церковне вбрання, іконописне та регентське або іншими словами, диригентське. Студентки, а їх бувало в інші роки до 160 осіб, навчаються із задоволенням. Багато з них виходять заміж за студентів семінарії, і мати Серафима впевнена – саме з них виходять прекрасні дружини для майбутніх священнослужителів.
Матінка Серафима організувала в монастирі трапезну для знедолених городян, Будинок милосердя, де надають допомогу немічним хворим, які потребують постійного догляду. Навіть котячий притулок тут є – великою любов’ю до тварин відгукнулося селянське дитинство. Монашки та дівчата-волонтери приймають безпритульних тваринок, лікують та віддають у добрі руки. З початком війни таких підопічних в притулку стало значно більше.
Світські турботи матінки Серафими
Але діяльність настоятельки не обмежується тільки монастирським клопотом. Вона була депутатом міської ради. Напевно, найменш пафосним за всю його історію. Заходила до зали засідань у простому чернечому одязі, приїжджала до будівлі міськради у простенькій “газельці ”. У її віданні була комісія, яка займалася духовністю та питаннями культури.
Свого часу увійшла до топ-100 найвідоміших жінок України. І вже тоді вважала публічну популярність не спокусою чи марнославством. Для неї це – можливість нести у світ Боже слово та любов.
Ще вона – авторка 15 книг з історії православ’я. До цієї своєї діяльності матінка Серафима завжди ставилася з великою увагою. Їй хотілося писати такі книги, які читали б усі охочі, а не лише фахівці. Одна з книжок присвячена історії Голодомору в Україні. Ігуменя завжди виступала з різким засудженням винуватців цієї трагедії, яка забрала життя мільйонів українців, і закликала визнати це геноцидом, здійсненим радянською владою стосовно нашого народу.
Також завдяки старанням матінки Серафими в місті з’явився музей “Християнська Одеса”. Він знаходиться на території монастиря. Тут часто проводяться виставки, присвячені питанням віри та релігії.
З початку військових дій в Україні матінка Серафима виступала із засудженням дій агресора та висловлювалася за якнайшвидше припинення окупації українських земель.
Звичайно, основна турбота настоятельки – це монастир, тут завжди вистачає турбот. За багато років він став для неї всім – сім’єю, будинком, роботою, джерелом радощів та смутків. Завдяки невсипущим турботам ігумені обитель перетворилася на справжню міську святиню – місце, куди хочеться прийти, відпочити душею, насолодитись спокоєм. Долучитися до вічних цінностей, подумати про те, наскільки це важливо – зберегти в чистоті свою душу в нашому тривожному і далекому від досконалості світі.