Страшне горе сталося в нашій країні в лютому 2022 року. Не хотілося вірити, не хотілося приймати. Для багатьох це стало шоком та повною несподіванкою. Але серед наших краян чимало було таких, хто ще у 2014-му знав – війна почалася, ворог страшний, злочинний та безжальний.
Світлана Ворова, одеситка, дружина, мати трьох дітей, бабуся п’ятьох онуків – одна з них. Більше на odessitka.info.
Єдиний шлях – полк “Азов”
Горе матері, яка втратила дитину, не можна ні з чим порівняти. Горе матері, яка отримала тіло сина зі слідами звірств кадировців – таке просто неможливо собі уявити. Олександра, первістка Світлани, молодого, сильного, красивого, ховали у відкритій труні, щоб всі могли побачити – що робить з людьми “російський мир”… Він загинув у 2015-му році, було йому 28 років, смерть свою він зустрів біля села Широкине, що в Донецькій області.
Горе підкосило жінку, але не зламало. Поступово ставало зрозумілим – як жити далі. І Світлана вирішила вступити до полку “Азов”. Серед побратимів сина їй було легше впоратися з трагедією.
З 2020 року Світлана – діловод “Азова”. З Одеси вона переїхала у село Урзуф Маріупольського району до місця служби. Тут зустріла лютий 2022-го.
Світлана була серед тих, хто вийшов з “Азовсталі” після наказу припинити опір. Їй довелося провести тут 86 днів та ночей. І на собі відчути – що означає фраза “пекло на землі”.
Росіяни знищували завод разом з людьми, що там ховалися, всім, чим могли: авіацією, танками, артилерією, стріляниною з військових кораблів, бомбами. Було відчуття, що гуркіт не припиняється ані на хвилину.
У бункері разом зі Світланою перебували бійці та дівчата, всього близько 150 осіб. Жінки взяли на себе турботи про побут, щоб військові могли виконувати свої завдання. Їжи ставало дедалі менше. Після того, як розбомбили кухню, готували буквально з усього, що можна було зібрати. Особливі страви на той час “бункерна солянка” та “бункерне тирамісу”. Не питайте їх рецепти…
Якось Світлана записала прощальне відеозвернення до дітей. Почало здаватися, що вона вже ніколи більше їх не побачить.
Потім прийшов наказ – покинути завод. На захисників він справив подвійне враження. З одного боку – радість, все ж таки вижили. З іншого – російський полон не обіцяв нічого доброго.
В Оленівці
Світлана була серед тих, хто залишав “Азовсталь” останніми. Всіх їх відвезли до Оленівки й там розділили. Жінок розмістили у дисциплінарному ізоляторі. Про умови їх перебування тут ніхто особливо не піклувався, в шестимісній камері могло знаходитися до 30 осіб. Антисанітарія, відсутність зручностей, води, неможливість будь-що випрати, для пиття – технічна вода. Душ – раз на тиждень, на п’ять хвилин. Кишкові розлади – постійно.
Зі слів Світлани, жінки не зазнавали домагань. Могли бути побої на допитах, але не сильні.
А ось те, що робили з чоловіками, можна було уявити собі по криках, що чули дівчата. Доводилося бачити й тіла, які після допитів виносили на ношах.
Але жінки не здавались. Грація (такий позивний у Світлани) запропонувала молитися на ніч, її всі підтримали. І, звичайно, всі мріяли про мирне щасливе життя…
А потім трапилася трагедія – обстріл в’язниці, в якій утримували полонених азовців. Скільки росіяни не намагалися переконати світ, що це зробила українська армія, це їм зробити не вдалося. Принаймні щодо тих, хто був свідком цього. Жінки точно чули – звідки прилетіли снаряди. Та й логіки в цій дії для української сторони жодної. А росіянам треба було бійців-героїв усунути. Будь-якими способами, які вони вважали для себе прийнятними. Мабуть, у цьому вони не знають жодних меж.
У російській в’язниці
В’язнів, що вижили, перевезли далі, вглиб Росії. Помістили до СІЗО однієї з в’язниць. І ще в інформаційний вакуум. Не було жодних новин. Щоправда, умови життя тут були кращі – у камерах розміщували по дві-три людини, в них був унітаз та умивальник, невеликий столик зі стільцем. Але сидіти протягом дня заборонялося. Якщо охоронець помічав – змушував присідати, співати щось із російських пісень чи їхній гімн, мити підлогу. Доводилося все виконувати, але після цього полонянки пошепки співали щось українське.
У тюремне вікно було видно захід сонця. І жінки, дивлячись туди, уявляли собі український прапор: блакитне небо і шматочок жовтого сонця.
Іноді тюремники ставили жінкам старі радянські фільми, чорно-білі ще. Це була розвага. Книги давали. Щоб заповнити чимось час, Світлана мила камеру. І чисто, і дні минають швидше.
Довелося жінці познайомитися також із карцером – крихітним приміщенням 1,5 на 3 метри, з маленьким вікном під стелею, звідки постійно дуло. Світлана потрапила сюди на тиждень за те, що ниточками на радіаторі відзначали прожиті дні. Тюремникам здалося, що вона плете український прапор.
Обмін та повернення в Україну
Обмін чекали щодня. І щоночі, це могло статися будь-якої миті. Ділилися координатами рідних, щоб у разі виходу з полону повідомити їх одне про одного. Коли це здійснилося, спочатку було незрозуміло – куди й навіщо везуть. Охоронці нічого не повідомляли, сказали забрати речі та вийти з камер.
І навіть коли під’їхали до місця обміну та побачили написи українською мовою, все ще були сумніви – чи не знущаються знову таким чином.
Але диво відбулося. Після 11-ти місяців полону Світлана повернулася в Україну. Вона схудла на 30 кілограмів. Довгий час здригалася від гучних протяжних звуків – здавалося, що це летять бомбардувальники.
Людині, яка пережила таке випробування, потрібен час, щоб повернутися до нормального життя. Чотири місяці провела жінка в реабілітаційному центрі. Після цього змогла приїхати додому, в рідну Одесу, до своєї родини.