8 березня вже давно позаду, але згадувати про діяльних жінок, які значно вплинули на місцеву та світову культуру, можна і без спеціальних дат. Вони завжди привносять щось, але більшість часто залишається сліпою до діянь цілої половини людства, яку затьмарює стереотипно сильна половина, через що у підсумку ми маємо мізерно малі крихти інформації про творчість і досягнення багатьох талановитих і активних людей.
Отже, ми поговоримо про те, який внесок у одеську журналістику (і не тільки) зробили саме жінки. Звичайно, розглянемо ми тільки деяких з них, але у старих газетних архівах жіночі імена миготять набагато частіше, ніж здається. Далі на odessitka.
Софія Навроцька — письменниця і редакторка
Дуже частина жінки позиціонуються просто як дружини видатних чоловіків, а сам жіночий культурний внесок ігнорується або ж згадується коротко і набагато рідше. Така ж доля не оминула цікаву особистість Софії Навроцької, але ми назбираємо про неї все, що тільки можна.
По-перше, ця діячка культури і журналістики була письменницею, але також брала активну участь у роботі редакції ще у ті часи, коли її головою був її коханий — ініціативний і доброчесний чоловік і меценат, Василь Навроцький. Ще при його верховенстві в «Одеському листку» (який вийшов у світ ще у 1880 році) пані Навроцька публікувала свої твори, а саме на сторінках газети відкрилася шанувальникам літератури її п’єса «Шлюб».
Про активність в організаційній діяльності пані Навроцької свідчить вирізка з чергового номера, де сказано, що ця жінка всіляко допомагала своєму чоловікові не тільки керувати виданням, але також підтримувала його та брала участь у благодійних акціях. Якщо чоловік страждав від хвороб або на якийсь час залишав Одесу, то дружина відразу ж приймала верховенство, незважаючи на те що була головною неофіційно. Плюс, саме вона вела белетристичний відділ видання. Таким чином, коли Василь Навроцький помер, «Одеський листок» продовжив існувати під керівництвом його не менш талановитої та ініціативної дружини.
«Одеський листок» був досить прогресивним виданням для тих часів, і політика у нього була ліберальна.
Спектр освітлених тим видання був дуже широкий: нарівні з короткими телеграмами публікувалися літературні твори, регіональні новини, глибокі аналітичні статті на політичну, економічну і соціальну проблематику, часто обговорювалися проблеми селян, і, звичайно, розміщувалася реклама (яка мала досить забавну реалізацію у ті часи; особливо коли прямо поруч з рекламою шикарного коньяку або дорогого ресторану розміщувалося оголошення про вихід нового проносного засобу).
У цій справі Софію підтримувала її подруга і колега, Марія Горіянова, яка потім також стала управляти «Одеським листком» після відходу пані Навроцької.
Точка зору пані Навроцької
Крім усього вищеописаного, пані Навроцькій була не чужа боротьба за людські права. Вона не була байдужою жінкою, а тому свого часу підписала звернення «До російського народу. З приводу кривавого наклепу на євреїв» на захист єврейського населення від потенційних погромів і цькування через абсурдність чуток про те, що євреї відбирають життя християн для диявольських обрядів.
Уже у 1922 році одна з перших журналісток Одеси покинула цей світ. Вона б прожила і довше і, ймовірно, ще більше урізноманітила б літературну і журналістську спадщину Одеси, якби не була розстріляна більшовиками за відмову у співпраці.
Віра Інбер — поетеса, яка добре зналася на моді
Уродженка Одеси Віра Шпенцер увійшла в історію журналістики саме як Віра Інбер (прізвище чоловіка). Вона багато подорожувала світом, але часто верталася до рідного міста.
Першу публікацію талановита поетеса-журналістка зробила ще у 1910 році, а згодом її матеріали з’являлися на сторінках одеських видань систематично: то це була поезія (яку високо оцінювали критики), то це були модні записки прямо з центру модного життя — Парижа.
Якусь частину свого життя Віра Інбер провела в Москві, і чергову хвилю популярності їй принесла поезія про смерть Леніна — «П’ять ночей і днів». Також журналістка написала автобіографію «Місце під сонцем».
Є один загадковий збірник з-під її пера з назвою «Провулок мого імені». Журналістка немов знала, що колись на честь неї дійсно перейменують провулок.
Зінаїда Озмідова (Неволіна) — відповідальна журналістка
В першу чергу для самої ж себе пані Неволіна вважала себе журналісткою. Вона активно працювала в цій сфері, і її статті і твори можна було побачити в ряді тодішніх видань (в тому числі й у вищезгаданому «Одеському листку»).
Її чоловік, Михайло Озмідов, придбав видання «Новоросійський телеграф» у 1874 і, природно, Зінаїда Озмідова-Неволіна також там працювала нарівні з іншими талановитими публіцистами.
Газета підтримувала проросійські погляди і мала жорстку редакційну політику, яка включала в себе антисемітизм, але при цьому у виданні публікувалися цікаві матеріали про історію, етнографію та економіку, підкріплені статистикою. Верховенство у веденні газети пані Неволіна зайняла вже у 1897 році після смерті чоловіка, але активно працювала над газетою вона і до цього.
Зінаїда Неволіна як письменниця
Пані Неволіна була однією з кращих письменниць Російської імперії — буквально входила в тодішній список топ-10. З-під її пера під псевдонімом Зео на світло народжувалася проза і поезія, приправлена імпресіонізмом, і деякі вигадані нею жіночі персонажі були далекі від стандартного уявлення жіночності тих часів. Ці дами у книгах пані Неволіної вважали моральні рамки і совість дурницею і сміливо бігли за своїм щастям і пристрастю.
Також Зінаїда Неволіна грунтовно займалася драматургією, а нарівні з цим писала казки.
Бойова суфражистська газета
Якщо раніше ми говорили про конкретних особистостей, то зараз мова піде про цілу групу жінок, які принесли в життя Одеси активізм за жіночі права. Боротьба цих жінок полягала не тільки у мітингах, а й у просвітницькій діяльності — одним з їхніх друкованих продуктів була газета «Дорогу жінці!» (1912 рік), в якій видавці, наперекір страху бути виключеними з суспільства через своє небажання грати роль домашніх рабинь і старанних накрохмалених жіночок, по поличках пояснювали, що не так з токсичною жінконенависницькою культурою.
Однією з головних тем цього видання була соціальна проблематика з точки зору сприйняття жінок громадськістю: активістки виступали проти того, щоб цілу половину людства вважали прикрасою, розкішним предметом меблів і насолодою для очей, основна мета якої — це просто радувати чоловіків своєю яскравою обгорткою, під якою не обов’язково бачити душу.
Газета мала серйозний вплив, як й у цілому рух. Якщо у 1914 році на мітинг прийшло всього триста жінок, то через рік їх стало в десять разів більше, і коли їх намагалися розігнати, вони дали зрозуміти, що ніяка вони не слабка стать, і якщо ви хочете бою, то буде вам бій. Природно, жінки приходили беззбройними, тож у підсумку їх вдавалося розігнати, але не тільки руками, а й словами жінки доводили свою правоту, сміливо критикуючи на сторінках свого видання політиків, жінконенависників і токсичних традиціоналістів, а також тих, хто підтримував негласне жіноче рабство, маніпулюючи поняттями краси, жіночності та моралі.
