Євгенія Лапчинська: вчитель, директор, обраниця народу

Ішов четвертий місяць весни 1944 року. Одеса, щойно звільнена від фашистських загарбників, приступила до відродження господарства. Відновлювати довелося багато: житлові будинки, вокзал, школи. Вже в перші години після звільнення керівництво міста задумалося над тим, що у ті дні та години за шкільними партами мають сидіти діти! На жаль, маленьких одеситів залишилося набагато менше за ту кількість, яка була до війни. Багато з них, позбавлені батьківського піклування, тинялися містом у пошуках елементарного харчування і ночівлі. Їхнім місцем проживання були підвали, канави, розбиті будинки. Більше на odessitka.info.

Квітень 1944-го: школи Одеси повернулися до життя

Незважаючи на те, що до кінця навчального року, який 11 квітня 1944 року тільки-но починався, залишалися лічені тижні, в місті відкрилися школи.

Кадрів не вистачало: багато вчителів не повернулися з евакуації, хтось помер від голоду та холоду у самій Одесі, хтось загинув на фронті. У цей важкий час основні турботи щодо упорядкування мережі шкіл та позашкільних культурно-освітніх закладів лягли на жінок. Однією з них стала педагог Євгенія Леонтіївна Лапчинська.

В архіві НВК № 90 Одеси збереглася книга наказів № 1, а найперший із подібних документів датований 10.07.1944 р. У документі сказано, що першим директором післявоєнної школи № 90 (у ті роки навчально-виховний комплекс мав звичнішу назву), призначається Євгенія Леонтіївна Лапчинська. Там же стоїть підпис директора, яким підтверджується факт початку виконання обов’язків директора. До цього Євгенія Леонтіївна упродовж нетривалого часу – з 15 червня 1944 року – була директором школи № 3.

Євгенія Леонтіївна була досвідченим педагогом та керівником. У 1918-1919 роках вона була завідувакем початкової школи села Грушівки Ананьївського повіту. Пропрацювавши кілька років учителем хімії, вона знову стала біля штурвала школи.

Торішнього серпня 1933 року її призначили директором одеської школи № 4 (працювала на вул. Троїцької, 49). У роки війни, перебуваючи в евакуації, Євгенія Леонтіївна керувала навчальними закладами у Воронезькій, Саратовській областях, у Середній Азії. Вона була одним із перших вчителів, які повернулися до рідного міста після його звільнення.

Про Євгенію Леонтіївну завжди говорили лише у позитивних тонах. Завдяки їй школа для багатьох стала рідною домівкою, а для когось – у безпосередньому сенсі цього поняття. Для директора школи це була друга домівка.

Приміщення школи завжди сяяло чистотою та відрізнялося затишком. Уздовж сходів дбайливо розставлялися вазони з квітами, за якими Євгенія Леонтьєвна стежила сама. Досить суворо директорка належала до зовнішнього вигляду вихованок (у ті роки в школі навчались тільки дівчата): жодної косметики, ніяких прикрас. Суворий вигляд у своїй незмінно супроводжували білі банти.

Визнання на найвищому рівні

19 травня 1949 року на сторінках друкованої преси з’явилася коротка замітка про те, що в залі засідань Одеської обласної ради депутатів пройшло вручення орденів та медалей значній групі вчителів м. Одеси, нагороджених за “довгорічну бездоганну роботу в школі”. , дванадцять з яких були нагороджені орденом Леніна – найвищою нагородою Союзу РСР, були 7 директорів шкіл, 1 заступник директора, 1 інспектор районного відділу освіти та троє вчителів.У списку кавалерів високої нагороди читачі побачили ім’я О.Л. заслуги, занепокоєння про проблеми та потреби кожного члена педколективу, кожної учениці… Людське ставлення до людей, помножене на професіоналізм, дозволило стати Є. Л. Лапчинською депутатом.

Директор школи №90 Євгенія Лапчинська “виросла” від депутата Сталінського району до депутата Обласної Ради. Живучи в комунальній квартирі за дуже стислих умов, депутат Лапчинська домагалася того, щоб свої житлові умови поправляли вчителі шкіл. Свою депутатську владу вона використала для того, щоб будівельні управління вчасно перекривали дахи шкіл, щоби фінансове управління забезпечувало грошима ці роботи, щоб у групах продовженого дня були стаціонарні ліжка, а не розкладачки, принесені батьками.

На посаді директора Євгена Леонтіївна прослужила до кінця 50-х років, досягнувши граничного для цієї посади віку. Водночас вона продовжувала працювати з тими, хто потім став хіміками та лікарями чи вчителями школи, як вона сама.

Фото з архіву НВК № 90

.