Видатний офтальмолог та редактор наукових видань, героїня війни та керівник науково-дослідного інституту… Усі ці характеристики відносяться до особистості Надії Олександрівни Пучковської.
Вона народилася у Смоленську, закінчила медичний інститут у Києві (1930), але все своє життя присвятила Одесі.
Надія Пучковська стала одеситкою у 9 років, коли родина переїхала за місцем служби її батька, військового лікаря. Тут вона закінчила аспірантуру на кафедрі гістології Одеського медичного інституту. З 1936 року працювала у Києві, а з 1941 року – у Ташкентському медичному інституті асистентом кафедри очних хвороб. У 1940 році розпочала розробку теми «Тотальна пересадка рогівки та роль нервів у приживленні трансплантату». Більше на odessitka.info.
Дорогами війни
На початку 1943 Надія Олександрівна була мобілізована в армію для роботи у шпиталі. Попри вмовляння і клопотання перед командуванням Туркестанського військового округу академіка Філатова, вона вирушила на фронт, тому що вважала, що в такий важкий час, коли йде війна, її місце саме там. Проводячи свою ученицю до армії, Володимир Петрович Павлов сказав: закінчиться війна – обов’язково приїжджайте до Одеси, працюватимемо разом.
Так Надія Олександрівна стала фронтовим лікарем. З місця на місце госпіталь 4-го Українського фронту возив з собою «темну кімнату» для дослідження очного дна та єдиний у медичному оснащенні фронту магніт для вилучення металевих уламків. Тому всі поранені з підозрою на проникаюче поранення очей прямували Пучковської та її колег. Про це писала у своїх спогадах Надія Олександрівна. Їй довелося зробити велику кількість операцій та за допомогою цього магніту витягнути багато уламків з очей. Кожна така операція викликала хвилювання. Якщо вона була успішною, це була радість, а коли уламки не можна було усунути, охоплювало почуття провини за поразку.
Зі своїм шпиталем лікар Пучковська пройшла дорогами Криму, України, Польщі, а весну 45-го року зустріла у Самборі на посаді начальника очного відділення фронтового шпиталю. Потім шпиталь передислокували до Кракова. Операції слідували одна за одною. Але так сталося, що вилікувавши і повернувши зір сотням солдатів і офіцерів, лікар сама захворіл. Вона дізналась про капітуляцію Німеччини, лежачи з високою температурою у своєму відділенні госпіталю.
Повертаючи зір у мирні будні
Після демобілізації з армії з серпня 1946 року і до останніх днів її життя було пов’язане з Одеським інститутом очних хвороб та тканинної терапії. А у 1956 році після смерті свого наставника Надія Олександрівна очолила цей НДІ, відомий у всьому світі, залишався його керівником до 1965 року.
Переїхавши з батьком у березні 1917 року, Надія Олександрівна залишилася назавжди вірною місту навіть тоді, коли була за його межами. Вона мешкала в нашому місті до кінця своїх днів.
Праця академіка зі скальпелем в руках на полях битв і в мирних операційних була відзначена численними нагородами, в тому числі 2-ма двумя орденами Вітчизняної війни 1-го ст. та 2-ма орденами Трудового Червоного Прапора. Її було вшановано нагородами тих країн, громадянам яких вона повернула щастя бачити світло.
