Одеські жінки не поступаються своєю витривалістю справжнім чоловікам. Звичайно, якщо говорити про фізичну силу, то в цій частині пріоритет буде за сильною статтю. Однак, якщо йдеться про моральну витримку, то одеситки, як правило, проявляють себе в цьому плані просто чудово. Ця якість допомогла одеським жінкам пережити безліч непростих моментів, які випали на долю нашого міста, і, звичайно, позначилися на долі одеситів та їхніх родин.

Одним із найстрашніших випробувань завжди була й залишається війна. Це явище не шкодує нікого – ні чоловіків, ні жінок, ні дітей. Тому в умовах війни “взяти себе в руки” і проявляти хоч якусь холоднокровність, доволі непросто. Проте, як свідчить історія, одеситкам якимось неймовірним чином це вдавалося. Є чимало військових історій, що підтверджують силу духу одеських жінок, які всупереч усьому змогли вижити, не втративши совісті, людяності та вміння по-справжньому любити, а також цінувати кожну мить життя.

Наш матеріал odessitka.info, з посиланням на radiovan.fm, odessa-life.od.ua ми присвячуємо одеситці, яка змогла пережити всі жахи періоду, коли Одеса була окупована нацистами. Цій жінці вдалося не тільки з гідністю пройти через усі труднощі, але також написати про це книгу, яка є свідченням неймовірної сили волі, сміливості, бадьорості духу та непохитної віри.

Початок війни

Ми говоримо про Люсю Каліку – одеситку, якій вдалося пробути в підземеллі вісімсот двадцять днів і вижити в окупованому нацистами місті.

По-справжньому цю жінку звали Людмилою Єфремівною, проте протягом усього свого життя вона воліла, щоб її називали ім’ям, яке “закріпилося” за нею в сімнадцять років. Тоді на дворі був 1941-ший рік. Дівчинка якраз закінчувала школу.

Цінні запаси

Пізніше одеситка згадувала, що одеські вулиці буквально переповнювалися колонами євреїв. Юній Люсі поступово приходило усвідомлення того, що незабаром їй також доведеться до них приєднатися. Люди починали підготовку – запасалися сухарями, бубликами, цукром тощо.

Сім’я Люсі не стала винятком і також поповнювала запаси згаданих продуктів, при цьому щодня освіжаючи “резверви” вареної їжі. А рюкзаки буквально набивалися цінними речами та коштовностями.

Квартира, яка виявилася порятунком

Одеситка зі своєю сім’єю проживала в Авчинніковському провулку, а їхня квартира була наділена другим виходом, який вів на територію Олександрівського проспекту. Саме завдяки цій квартирі та її двом виходам згодом було врятовано життя дівчини та її близьких.

Визволення з в’язниці

Одеситка згадувала, як 3-го листопада 1941-го з в’язниці стали випускати всіх представників єврейської національності. Чорноморська дорога являла собою одну суцільну живу лавину, яка рухалася тротуаром і бруківкою. Здавалося, що порахувати загальну кількість людей у ​​цьому потоці було неможливо.

Ходили чутки, що Одеська в’язниця тоді містила сімдесят тисяч євреїв.

А тепер уявіть, що всі ці люди, ця величезна кількість людей, яких неможливо було порахувати, померли. Вижити вдалося лише одиницям, серед яких пощастило бути й нашій героїні.

“Посмішки” долі

Доля посміхалася одеситці кілька разів.

Так, вперше охоронець намагався загнати дівчину до загальної колони євреїв, але вона відповіла, що не належить до єврейської національності. І він чомусь їй повірив. Тоді всі люди, які складали колону, було спалено.

Вдруге дівчина представилася вірменкою, і її знову не зачепили. А потім вони з мамою змогли звільнитися з ув’язнення.

Вона прикинулася відвідувачкою в’язниці, і почала стверджувати охоронцеві, що принесла їжу одному із ув’язнених. Ризик був неймовірним. Але й цього разу все обійшлося.

Місце, де можна було сховатися

На пропозицію сестри Люсі, сім’я вирішила сховатися у підвальному приміщенні їхньої власної квартири.

Тоді в місті почали говорити про те, що незабаром євреїв буде звільнено партизанами. Підвальне приміщення було дуже маленьке, темне та сире.

У сховищі, де понад вісімсот днів переховувалась від фашистів наша героїня, її мати, сестра та сусіди, людям вдалося створити скромну обстановку. Так, на місці ліжка до цього був обдертий диван, а поряд з вікном був люк, кришку якого замаскували за допомогою диванної стружки.

А біля входу в сховище на території Олександрівського проспекту, було місце, де 23-го жовтня 1941-го проходили фашистські страти єврейського населення.

Сестри-рятівниці

Ользі та Олені Канторович та їхній матері, сусідкам сім’ї нашої героїні, які були мешканками сусідньої квартири, вдалося змінити національність та стати караїмами. Тож німців вони могли не боятися.

Саме сусідки дали згоду на те, щоб приховати люк за допомогою дивану. Вони думали, що в підвалі треба буде посидіти близько двох тижнів.

А в результаті “підземне життя” тривало вісімсот двадцять днів, а саме з 10-го січня 1942-го по 10-те квітня 1944-го.

Канторовичам довелося також розмістити в підвалі своїх тіток та його дітей. Тісний підвал поповнився ще кількома людьми, і в результаті загальна кількість підземних жителів зросла до восьми.

Через чотирнадцять днів, коли євреїв так і не почали звільняти, від Ольги та Олени всі почули категоричну відмову випускати всіх, хто жив з ними в підвалі, адже небезпека для кожного була дуже великою. Так і вийшло, що вісім жінок опинилися в “підвальному” ув’язненні.

“Підземні” будні

Весь час, що доводилося жити в підземеллі, наша героїня робила запис у щоденник. Причаївшись у підвальному приміщенні, вона з усіма іншими жінками, прислухалася, як нагорі сусіди потихеньку розтягують предмети їхніх меблів, якими топили.

Коли починалися обшуки – жінки намагалися притримувати стелю, щоби фашисти не змогли провалитися прямо в підвал.

В їжу жінкам доводилося вживати переважно мамалигу, і то раз на день. А коли наставала ніч, вони піднімали кришку люка, опускали туди глечик, щоб набрати воду.

Видання книги

Щодо щоденника, який протягом усіх днів проживання в підземеллі вела наша героїня, то, на жаль, йому не вдалося зберегтися. Він просто зотлів у стінах сирого підвалу.

Проте ті страшні події настільки “зафіксувала” пам’ять Люсі, що згодом вона вирішила написати книгу, де вона розповіла про всі жахіття, які довелося пережити їй, її сім’ї, знайомим та всім євреям, які жили на той час в Одесі.

Примірники цього цінного видання дбайливо зберігають багато світових музеїв євреїв.

Життя після звільнення

Коли Одеса нарешті була звільнена, героїня нашої історії разом зі своїми “сусідами підземелля” стала потихеньку повертатися до мирного життя.

Так, сестрам Канторович вдалося прожити в Одесі довге й доволі насичене життя.

Сестра Люсі, Ріва, почала працювати, трохи пізніше вийшла заміж, і стала мамою чудової дочки.

Люся змогла здійснити свою мрію та вступила до Одеського медичного інституту. Пізніше вона вийшла заміж і в них із чоловіком народилося двоє дітей.

Закінчивши навчання, одеситка протягом сорока двох років була лікарем дитячої лікарні в Мукачеві. До речі, в цьому ж місті з нею жила її мати, Женя, яка благополучно дожила до вісімдесяти дев’яти років.

Що стосується тіток сестер Канторович, то одна з них померла через два роки після звільнення з “підвального ув’язнення”, а друга – через два роки після того, як закінчилася війна.

Повертаючись до нашої героїні, в 1992-му вона вирішила репатріюватися до одного з ізраїльських міст, де вона й померла 22-го лютого 2015-го року в дев’яностолітньому віці.

Фото: radiovan.fm, odessa-life.od.ua