“Виставка нас пов’язала”: про одеситок, яким за 80 та їхнє “воєнне життя”

Кожен з нас встиг відчути на собі всі огидні “складові” війни. Кожен із нас точно встиг “обзавестися” своїм особистим військовим щоденником, навіть якщо його не доводиться вести в буквальному значенні слова.

Культурні одеситки

Усі героїні нашого матеріалу є одеситками. Усі вони давно перейшли вісімдесятирічний рубіж.

Незважаючи на це, їх улюбленими місцями є не ринки та продуктові магазини, де багато хто намагається встигнути купити продукти у перервах між “прильотами” від окупантів та повітряними тривогами. Найбільше вони люблять різні культурні заклади, заходи та, зокрема, виставки.

Одним із останніх культурних заходів, які вони відвідали, є виставка, присвячена жіночому рукоділлю та його історії (до речі, про неї ми докладно розповіли в одному з наших нещодавніх матеріалів).

Цей захід, незважаючи на війну, страхи та побоювання, був проведений у самому центрі Одеси – на відомій Соборній площі.

Наші героїні насолоджувалися виглядом представлених експонатів, створених жіночими руками, слухали музику і, звичайно, багато спілкувалися. Для кожної з них рукоділля є одним із улюблених занять.

Але в нашому матеріалі на odessitka.info, з посиланням на odessa-life.od.ua, ми розповімо не про результати їхньої творчості, а про те, як їм вдається переживати непростий воєнний час, про що вони думають, і в чому їх страхи (якщо вони у них є, звісно).

Про Тамару Криницьку

Цій одеситці вісімдесят два роки. Із собою на виставку жінка принесла три наволочки, які були пошиті ще її мамою.Для цього використовувалася спеціальна техніка, що включає і вишивку, і мереживо.

Крім цього, за словами Тамари, потрібно було нанести малюнок та “вибити” (обробити) його за допомогою швейної машинки.

Наволочки вже встигли пожовтіти, адже їм понад вісімдесят років. Але жінка їх дбайливо зберігає. Адже для неї це не тільки пам’ять про рідну людину, а й щось на кшталт сімейного оберегу. Коли на вулиці знову війна, про обереги замислюється майже кожен…

Тамарі Криницькій добре відома “та” війна. Говорячи про “ту війну”, одеситка має на увазі Другу світову. Незважаючи на те, що вона була зовсім крихіткою, постійний голод і страх назавжди запам’яталися жінці. І це попри те, що вона жила на тій території Союзу, де не було бомбардувань.

Говорячи про сьогоднішній день, одеситка визнає, що усвідомити факт початку війни було дуже непросто. А з початком “прильотів”, які стали забирати життя дітей та дорослих усвідомити що-небудь, ставало ще складніше і складніше.

Жінка зізнається, що якось вона навіть бачила, як летять смертоносні ракети прямо над нашою Одесою.

За словами одеситки, це дике та страшне видовище.

Вона каже, що дуже тяжко переживає все це. Тому така виставка є правильним своєчасним заходом. А серед відвідувачів багато добрих людей, що однозначно гріє душу.

За словами жінки, вона дуже вірить у те, що ми переможемо. Задля цього вона навіть взяла участь у збиранні коштів на придбання тактичних аптечок для наших бійців.

Одеситка точно знає, попри всі труднощі, перемога обов’язково буде за нами.

Про Лідію Власюк

Жінці вісімдесят три, і вона досі пам’ятає Другу світову, під час якої вона була зовсім дитиною.

Сьогоднішня війна, яка змінила хід нашого мирного розміреного життя, викликає в одеситки думки про те, що треба бути сильним і намагатися з гідністю переживати все, що відбувається. І, звичайно, треба не забувати навіть про найменші радощі.

На виставку жінка прийшла з м’якою іграшкою, яку виготовила особисто. Проте оберегом вона її не вважає.

Одеситка розповідає, що заради безпеки вдома заклеїла вікна, а коли звучить сигнал повітряної тривоги, намагається не панікувати. Хоча кожен містянин добре знає, що означає тривога. Адже це можуть бути “прильоти”, а кожна ворожа ракета несе собою смерть.

За словами Лідії, вона дуже вірить у те, що ми переможемо. І дуже радіє, що у такий непростий час отримує допомогу у вигляді продуктових наборів та ліків.

Жінка запевняє, що все обов’язково буде добре. І дивлячись на веселого чоловічка, якого створили її умілі руки, чомусь у це особливо віриться.

Про Рогніду Єфімову

У свої вісімдесят шість одеситка займається в’язанням та іншими видами рукоділля. Доїхати до місця проведення виставки їй було доволі важко, але без радості спілкування та культурної програми ще важче.

За словами жінки, вона переживає вже третю війну. Другу світову та азербайджансько-вірменський “конфлікт” (на території Азербайджану у вісімдесятих проживали її близькі, яким тоді вона допомагала приїхати в Одесу) вона пам’ятає дуже добре. Тепер у життя увірвалася нова війна.

Попри все, одеситка не втрачає оптимізму і навіть намагається жартувати. Мовляв, можливо, їй не так страшно, бо війна в її життя приходить втретє. Крім цього, через деякі проблеми зі слухом, коли лунають вибухи, вона чує їх трохи віддалено. У цьому також свій плюс, – по нервах не так б’є.

За словами Рогніди, її родичі живуть у таких містах, як: Москва та Рязань. Вона продовжує спілкуватися з ними. І всі вони проти цієї війни. Вони обурені тим, що відбувся напад на Україну і те, що на українських землях триває повномасштабна війна.

Одеситка зізнається, що їй страшно за близьких, адже вони відкрито заявляють про свою позицію, а це, як відомо, може нести велику небезпеку.

Рідні жінки щиро не розуміють, як таке могло статися. Не розуміє цього і наша героїня. Але вона вірить у те, що все закінчиться нашою перемогою.

Жінки, історіями яких ми поділилися з вами у нашому матеріалі, незважаючи на свій поважний вік та численні труднощі, які вони пережили протягом життя, зберегли найголовніше – віру. Віру в те, що все обов’язково буде добре, віру в людей та віру у світле майбутнє. Саме ця якість допомогла їм дожити до такого віку та допомагає жити далі. Напевно, кожному з нас слід зміцнити свою власну віру, адже найчастіше саме вона є тим самим вогником, який не дозволяє згаснути душі і допомагає пережити будь-які труднощі, які трапляються на життєвому шляху.